Традиційно, 15
лютого ветерани – афганці збераються
разом, щоб знову згадати свої нелегкі солдатські роки, пом’янути бойових
товаришів, що не повернулися з поля бою.
Цей день
священний не тільки для тих, хто воював в Афганістані і членів родини загиблих,
а й для всіх нас.
Більше ніж 32
роки відділяють нас від тієї страшної
тяжкої події, коли не стало нашого земляка, відважного розвідника
Володимира Ярмоша. Він тоді навіть і не думав залишитися в пам’яті сотень людей.
Пам'ять любить
перегортати сторінку за сторінкою, особливо,
коли вони сповнені подіями війни. Такої довгої…
І смутку...
Такого тяжкого і вічного…
Володимир
ніколи нікого і нічого не боявся. Ні ворога, ні труднощів, ні смерті, його
завжди підтримувала вірність справжнім людським чеснотам. Інакше чому б він, не
вагаючись, кинувся в пащу водяної стихії, і, рятуючи однополчан – віддав дорогу плату – життя.
Це був його
священний останній бій.
Хто сказав, що
пам’ять з роками стирається, притупляється? А ми через десятки літ, покоління
за поколінням вивчаємо історію Афганської війни, переглядаємо зібрані в
шкільному архіві документи, зустрічаємося з воїнами – інтернаціоналістами і
записуємо їх розповіді.
Ми ніколи не
забудемо невтішні сльози Марії Захарівни, матері Володимира Ярмоша, над могилою
сина .
Він пішов на
війну не за нагородами. Пішов під кулі, бо мав тверде переконання виконати
інтернаціональний обов’язок та врятувати комусь життя .
Тому і став
переможцем. Так, він переміг, бо він – вічно живий Володимир Ярмош.
Немає коментарів:
Дописати коментар