Есе Рубан Руслани

Есе

(присвячено 300-річчю від народження Григорія Сковороди)

Особисто мені цікаво, щоб відповів Григорій Савич, якщо його запитали в 18 сторіччі «А чи на часі зараз те, що ви робите?». В умовах сучасних реалій, тема українізації стає актуальною як ніколи. Багато від медійних персон, або від пересічних українців можна почути такі вирази, як: «не на часі переходити на українську, бо іде війна в мене стрес», «не на часі слухати українську музику, в Росії є також гарні музиканти» або «не на часі віддавати перевагу розвитку української культури, бо митці поза політикою» і таких заяв можна почути мільйон.

Давайте спробуємо перенестись у 18 сторіччя, і уявимо, що перед нами стоїть видатний Григорій Савич. Чи могла я б в нього запитати: «Григорій Савич, а навіщо ви пишете на староукраїнській і слов’яно-руській мові, зараз же це не актуально, не на часі?», «Григорій Савич, а навіщо ви пишете філософські байки, люди весь час працюють в полі і їм не на часі їх читати та осмислювати?», «Григорій Савич, а навіщо ви робите переклади і пишете латинською, людям нема коли з цим розбиратися – не на часі?». Звісно, письменник підійшов би філософськи до цього питання і дав би аргументовану відповідь, таким чином погасивши мій інтерес. Але як знайти «Сковорідську філософію»  та використати її зараз, в таких важких умовах?.

Після прочитання афоризмів письменника, я вирішила показати їх в сучасному сьогоденні. Відколи розпочалось повномасштабне вторгнення в Україну багато людей не могли знайти собі місця. Серед них було і багато моїх знайомих. Вони розуміли, що піти по тим чи іншим причинам в ЗСУ не можуть, тому намагалися бути максимально корисними в тилу. Бралися за всі види гуманітарної допомоги, навіть якщо вони не були фахівцями в тому чи іншому питанні. Впевнена, що Григорій Савич в даній ситуації застосував би свій афоризм: «Коли не можу нічим любій Вітчизні прислужитися, в кожному разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити». На мою думку, це ідеально підходить для всіх, хто залишився в тилу. Воювати можуть не всі й не тільки в фізичному плані, але й у психологічному. Тому одна із рекомендацій, що кожен повинен бути на своєму місці. Наприклад, якщо ти визначний спортсмен, то від тебе буде більше користі, якщо ти будеш прославляти Україну на спортивній арені, розказувати своїм колегам про російське вторгнення і збирати кошти або на ЗСУ, або на благодійність від свого спортивного результату. Яскравим прикладом такої плідної діяльності можна назвати результати перемог українських боксерів – Олександра Усика та Василя Ломаченко. Українці боксери з перших днів пішли в лави терооборони, але потім їх відмовили і пояснили, що від них буде більше користі на спортивній арені. Чесно кажучи, так і вийшло. Коли дивилась їхні бої, і коли в кінці бою на рингу майорів синьо-жовтий прапор, то переповнювала гордість. Так, наша головна перемога ще попереду, але такі звитяги на вагу золота. Це дає можливість морально перезавантажитись і отримати нові сили. Якщо я навчаюсь в школі, то моя головна мета із даного афоризму – не заважати. Хоча коли дивишся медіа ресурси, то можна побачити, як діти молодше мене проводять збори на підтримку ЗСУ: хтось співає, хтось робить своїми руками різні речі, хтось грає в шахи. Головне в даному випадку не перемудрити і не намагатися «виплигнути із штанів».

Звідсіля можна інтерпретувати байку «Голова і Тулуб». Сила цієї байки полягає у тому, що народ повинен служити керманичам своїм і годувати їх. Я пропоную розглянути дану байку з іншої сторони: наші хоробрі воїни це голова, а всі інші люди, які намагаються їм допомогти, це шия. І головне, щоб кожен виконував свої функції, адже по іншому організм, тобто наша Україна, не буде незалежною. Так саме це і стосується мене, на даний момент я навчаюся в школі і роблю те, що від мене залежить, як би сказав Григорій Сковорода, «намагаюсь ніколи ні в чому не шкодити».

Дуже схоже за своєю силою байка «Орел і черепаха», коли остання звинувачувала орла у смерті своєї бабусі. А звинувачування базувалось на тому, що черепаха намагалась відтворити політ орла і навчитися літати, хоча це і не її справа. Так само і по життю, якщо це твоє, то, будь ласка, роби, а якщо ти в цьому не дужий, то тоді краще віддай цю справу професіоналам. На мою думку, дану байку можна порівняти із тими справами, що робила на початку війни Даша Астаф’єва. Вона гарна співачка та телеведуча, але з перших днів вторгнення російської федерації вона пішла на кухню і просто чистила картоплю для того, щоб приготувати обід нашим захисникам. Задавалося б, що людина все життя співала на сцені, та і взагалі я впевнена, що мало хто собі уявляв її на кухні із ножем, а тут… Людина проявилася по своєму, і якщо на даному етапі вона могла допомогти тим, що чистила картоплю, то це взагалі добре. Людина робила те, що вміла добре і не брала в руки автомат та не йшла на фронт.

Коли знайшла афоризм «Не той дурний, хто не знає… але той, хто знати не хоче», то одразу подумала , що це є гасло російської пропаганди та медіа. Начебто вони перед тим, як почати вести свою «чорну» медіа діяльність, читали твори нашого мислителя-філософа. В мене виникає враження, що більшість російського народу робить вигляд, що в них все добре, вони живі-здорові, і як зараз модно казати «я поза політикою». Тобто народ не хоче знати, що відбувається за вікнами їх помешкань. Вони живуть по принципу: «Моя хата скраю – нічого не знаю». Вони не хочуть знати, те що відбувається в світі, або просто роблять вигляд, що не хочуть знати. Тоді вони гарні актори і їх можна порівняти з Леонардо ді Капріо, до 2016 року – «актори у яких ще немає Оскару». Звісно, можна не хотіти щось знати, і це найпростіший варіант для життя, але цей варіант буде коштувати дуже дорого. Чи зможуть пробачити діти росіян той факт, що їх батьки могли змінити їх майбутнє і зробити життя кращим, а вони просто були «поза» –  поза всім. Що їх батьки лишили їх «свободи», тієї свободи, яку хоче мати український народ, тієї свободи, яку мав Григорій Сковорода. Адже недаремно він себе називав Варсавою – сином свободи. Сковорода був і в правду «вільною людиною». Як відомо, мислитель не мав ніякої фізичної прив’язки до речей або місця. Чесно кажучи не знаю як це було в 18 сторіччі, але, на мою думку, в 21 – так прожити неможливо. Хоч я розумію, що я ще дитина, але в мене все одно є прив’язка до будинку, де живуть мої батьки, до школи, хоч зараз навчання проходить і в дистанційній формі, але все одно до початку пандемії та війни я відвідувала школу щодня, крім вихідних і канікул, спортивні секції, які я відвідувала, також викликають певну фізичну прив’язку. Якщо говорити про деякі особисті речі, то тут взагалі краще не починати. Звісно я могла б спитати чи ви бачили дитину без сучасних гаджетів, адже вони без них не можуть зараз прожити? На даний момент це один із варіантів необхідностей, адже всі уроки проходять саме в режимі «диджилітізації», тому я себе зараз важко можу уявити без всіх цих речей та місць.

Хоча, як писав Сковорода у байці «Орел і сорока», хто народжений до того, щоб бавитися вічністю, тому приємніше жити в полях, гаях і садах, аніж у містах. Байка говорить про те, що орел вільний і хоче літати по полях, а сорока звикла до «міського життя» і їй важко уявити, щоб вона жила в полі. По-факту, тут кожному своє і я з цим погоджуюсь. Але говорячи про свободу, то я згадую свої літні канікули у бабусі в селі. Коли ти приїжджаєш і починаєш жити «життям орла». По-іншому, я це не можу назвати. Я стаю вільною. І це не залежить від того, що поруч немає батьків, а дідусь з бабусею більш лояльні у виховані. Я маю на увазі той факт, що там майже не ловить зв'язок, я не «зависаю в Тік-Тоці, Інстаграмі чи дивлюсь безкінечні блоги на Ютубі». Із-за цього в мене з’являється багато вільного часу, який я маю якось заповнити. Тут можна згадати і ще один афоризм Григорія Савича – «З усіх утрат втрата часу найтяжча». Я розумію, що час летить швидко. Я це навіть бачу по своїм фотографіям, начебто нещодавно йшла в школу, і чула перший дзвоник, а вже зараз: «Гля, яка виросла». Так ось мені хочеться цей час не втрачати, як то кажуть, в «холосту». Саме тому в селі я починаю знайомитись з сусідами, пізнавати всю силу життя сільських людей і якщо, чесно кажучи, мені дозволяли б спати на вулиці, то я б взагалі не проводила часу в хаті, адже в селі все по-інакшому. Я можу спокійно вийти в поле і на всі груди закричати: «СВОБОДА». А чи зможу я це зробити у місті? Чисто теоретично – так це можливо. Але ми ж та з вами розуміємо чим це може закінчитися. Тому порівнюю себе саме з орлом із байки, коли я в селі, і сорокою, коли мої канікули закінчуються і я повертаюсь у місто. Як би парадоксально це не звучало, але можна було б провести аналогію з твором Валер’яна Підмогильного «Місто», але це вже буде інша історія.

Якщо брати в цілому, то все наше життя це цільна байка, написана рукою Григорія Сковороди. Ми впродовж всього життя у пошуках сенсів, у пошуках відповідей на вічні питання, іноді на побутові, в пошуках себе. Я впевнена, що кожен після свого життя могли б сісти десь за стіл і з кожної життєвої історії написати афоризм або байку зі своєю силою. І не обов’язково потім публікувати це все. Адже ми знаємо, що за життя, жодного твору Сковороди не було надруковано. Як кажуть письменники – «можна писати в стіл». Ми можемо це писати і потім передавати в спадок своїм молодшим поколінням, так би мовити ділитися досвідом. Чесно кажучи, я часто не розумію своїх батьків, коли вони мені щось забороняють або про щось застережують. Але згодом я розумію, що вони були праві і по-факту давали мені пораду із власного досвіду. Так би мовити, ділилися зі мною «своєю філософською думкою». Григорій Сковорода відіграє важливу роль для сучасного українського суспільства. Хоча ні, за всіх я сказати звісно не можу. Він відіграє важливу роль в першу чергу особисто для мене. Я би це зараз гучнослівно не звучало, але твори Григорія Савича для мене як «літературна Біблія». Читаючи їх, я навчаюся життю та набираюся мудрості. Кожна байка, кожен афоризм, кожен літературний твір – це перлина української літератури. Коли я казала що він особисто для мене, я мала на увазі, що всі ми одна країна – Україна. І як казав Володимир Зеленський, коли прийшов до влади: «Що всі ми президенти своєї країни». Так само я вважаю, що повинно бути із творчістю Григорія Сковороди. В кінці кожної байки Григорій Савич писав «Силу», тобто філософську мораль. Так ось, сила мого есе, я вважаю, така: «Не важливо, як ти прожив життя, чи в багатстві чи в злиднях, чи мав успіх, чи був поважною людиною… Головне те, що залишиться після тебе. Результат твоєї роботи – будуть плоди. І не важливо, чи ці плоди будуть міжнаціонального значення, чи твого сімейного».