Учитель, який працює в середній
загальноосвітній школі, – людина
особлива, ентузіаст своєї справи. ХХІ століття кинуло виклик сучасній освіті.
Опановуючи комп’ютерні програми, інноваційні технології, інтерактивні методики,
учитель вкладає свою душу і серце у розвиток якісної освіти, виховання творчої
особистості, яка могла б творчо самовдосконалюватися після закінчення середньої
школи та успішно реалізуватися у соціальному середовищі. Проте все частіше
виникають труднощі у навчанні сучасних школярів. Багато з них відверто
висловлює небажання вчитися, демонструє відсутність інтересу до окремих
предметів і взагалі до навчання. Особливо це притаманне підліткам. Вони стають
помітно пасивнішими, неуважними на уроках. Учні не хочуть вслухатися, вдумливо
запам’ятовувати те, про що говорить на уроці вчитель.
Основні причини небажання учнів навчатись:
1.
Невміння навчатись та долати труднощі пізнавальної
діяльності.
Навчання – це складна праця, що потребує спеціальних
умінь та навичок, сили волі. Ось неповний перелік тих рис, які мають бути
притаманні сучасному учневі:
- висока концентрація уваги,
спостережливість, уміння розуміти, аналізувати почуте і прочитане;
- навички логічного розв’язання
завдань, уміння робити узагальнення, порівняння, висновки, висловлювати свою
думку усно та письмово, знаходити аргументи на її захист;
- володіння широким мовним
арсеналом;
- терпіння, наполегливість уміння
слухати і критикувати свій попередній досвід.
Але, на жаль, сучасні тенденції в
навчанні не завжди враховують
важливість виховання таких рис у дітей. І тому учні не можуть належним
чином опанувати той обсяг знань, який пропонує їм шкільна програма.
Адже простого запам’ятовування
для цього недостатньо.
2.
Невідповідність шкільного
програмного навантаження потребам самих школярів. Останнім часом простежується така тенденція у зміні багатьох шкільних
курсів: нарощування обсягу фактичних знань, деталізація та завантаження термінами
окремих тем без збільшення кількості годин на їх вивчення, акцент на
запам’ятовуванні та подальшому простому відтворенні матеріалу без обговорення
та обґрунтування, без пояснення зв’язків з практичним застосуванням набутого
досвіду. Часто науковий рівень інформації не відповідає віковим можливостям
дітей, є для них не просто нецікавим, а й незрозумілим, непотрібним.
На цю проблему можна поглянути з
іншого боку. Ми бачимо, що школа відповідає на запитання, які учень не ставив,
намагається вкласти в його свідомість інтелектуальний матеріал, що не
відповідає його поточним запитам. Вчителі змушені організовувати навчальну
діяльність без опори на бажання й мотиви учнів. Але спробуйте дати людині те,
чого вона не хоче брати! Саме так відбувається в процесі примусового навчання:
вчитель намагається вкласти в голови дітей те, що перевищує його потреби й
бажання пізнати щось нове.
3.
Методологічні негаразди в
організації школою та самим учителем
навчально-виховного процесу. За останні роки життя навколо нас дуже змінилося,
пришвидшився його темп. Воно стало бурхливим і набагато яскравішим, але для
активної участі в його процесах необхідне новітнє бачення, володіння новими
навичками. Школа поступово модернізується: навчальні кабінети наповнює новий
ілюстративний матеріал, їх оснащують комп’ютерною технологією, аудіо-,
відеотехнікою.
Та живе і традиційна форма уроку.
Учитель, набуваючи з роками,
педагогічного досвіду, знаходить для себе найприйнятніші та найзручніші
методи і прийоми викладання, звикає до їх застосування й непомітно для себе
може перетворитися на одноманітний автомат.
На кожному уроці відбувається
фронтальне або індивідуальне опитування, викладання нового матеріалу у звичній
формі, повідомлення домашнього завдання, виставлення оцінок, Учні часто можуть
навіть спрогнозувати чергову репліку вчителя. Така набридлива стабільність
налаштовує учнів проти вчителя та самого процесу навчання.
4.
Соціальні причини. Слід нагадати факт
негативного ставлення до школи та вчителів у деяких сім’ях. Це впливає на
сприйняття навчально-виховного процесу самими дітьми. Старшокласники чудово
усвідомлюють, що високий рівень знань не завжди є гарантією вступу до ВНЗу або
коледжу й не є незаперечним атрибутом достатнього матеріального рівня життя в
майбутньому.
Як бачимо, причин для небажання
вчитися досить багато. І не всі їх можна легко усунути. Але ж є і такі,
подолати які можна! Як же пробудити цікавість учня? Як зробити так, щоб він
захотів збагачувати знання й навчитися робити це якісно, ефективно?
Знання – це скарб, а вміння
навчатися – ключ до нього. Знання потрібно вміти здобувати. І навчати цього
треба протягом усього шкільного життя дитини. Розвиток усіх перелічених навичок
і вмінь є більш необхідним, ніж саме предметне навантаження уроку. Соціальні
навички є первинними щодо академічних. Якщо ви навчите своїх учнів самостійно
здобувати знання, аналізувати набутий досвід, результативно ним користуватись,
то левову частку вашої педагогічної роботи буде зроблено!
Стимули до навчання:
1.
Мотиви.
Впровадити цей принцип у життя
складно, але можливо. Людина залучається до діяльності тільки за наявності
мотиву до участі в ній. Як правило, кожна дитина під час уроку розвиває кілька
видів діяльності. Усі вони мотивовані: або накинуті вчителем, або ж такі, що
виникли в самого учня.
Якщо бажання поглибити знання з
питань, розглянутих на уроці, стане головним для учня і витіснить усі інші, то
він зосередиться і процес пізнання триватиме успішно. Для цього потрібно
використовувати певні стимули. Щоб спровокувати виникнення проблем у певному
виді діяльності, необхідно наблизити їх до потреб самої дитини.
Для педагога дуже важливо бути
обізнаним із типовими інтересами школярів певного віку і, якщо потрібно, знати
схильності та вподобання окремих учнів, що становлять невеликий відсоток
«нестандартних» дітей (слабких або помітно сильних у навчанні, проблемних з
погляду виховання).
2. Отже, потрібно
знати вікові особливості дітей,
потрібно знати і спостерігати за навчальною
діяльністю. Найкраще це робити, коли діти працюють самостійно (без втручання
вчителя) спілкуються одне з одним. Найкращою тут є робота в групах.
3. Ще одним стимулом до навчання є цікавість, евристичність, яскравість подачі матеріалу. Іноді
змінюйте стиль викладання нової теми і стиль опитування, і ви побачите
непідробний інтерес до ваших уроків з боку дітей. Частіше пропускайте через
практику те, що ви вивчили. Навіть якщо тема є суто теоретичною, її можна
практикувати через рольову гру в класі, і групах, парах. Гра – це діяльність з уявними об’єктами. Діти часто не мають
можливості займатися улюбленими справами через відсутність досвіду, знань сил,
засобів та можливостей. Дитина не може керувати справжнім літаком або ракетою,
не в змозі збудувати справжній дім або ловити злочинців. А ось грати в такі
справи вона може, оскільки для такої «діяльності» потрібна тільки уява. Але саме уява в дітей розвинена
найбільше. Матеріалу для неї достатньо: вона складається з уривків почутих або
прочитаних текстів, розмов дорослих, особистих спостережень, розповідей
однолітків, телепередач тощо. Уява замінює дитині брак знань. З накопиченням
знань обсяг уяви, як правило, зменшується, й людина починає діяти переважно в
реальному світі.
4. Учні люблять гратися: і
першокласники, й одинадцятикласники. Тільки правила гри в них відрізняються.
Гра сама по собі захоплива, але найголовніше – вона наближає тематику уроку до
внутрішнього світу школяра, отже, стимулює навчальну діяльність.
5.
Ще одним важливим стимулом до навчання є створення ситуації успіху. Якщо учень відчуває, що
витрачені ним на навчальний процес зусилля не залишилися непоміченими й були
оцінені належним чином (хоча б в усній формі), то він і надалі працюватиме. Для
деяких учнів навіть можливість участі в спільній діяльності класу чи групи вже
є ситуацією успіху. А якщо їм було відведено роль доповідача (в будь-якій
формі), то це стає для них уже потужним стимулом до подальшого активного
навчання. Не варто залишати непоміченими успіх дітей на уроці, слід вживати слів
і висловів «молодець», «розумниця», «молодчина», «я рада за тебе».
Оцінка як складова створення ситуації успіху відіграє неабияку
роль. Із введенням до практики дванадцятибальної системи розширилась можливість
позитивно оцінити рівень знань навіть учнів з низьким рівнем здібностей. Можна
у вигляді стимулів запровадити так зване накопичення балів протягом вивчення
теми. Наприклад, учень зміг приготувати, в міру своїх можливостей, лише
половину завдань. Отже, він отримує тільки 6 балів, але при цьому має можливість
додати ще кілька, підготувавши другу порцію завдання пізніше, або заробити ці
бали, працюючи в групі. Як правило, таке ставлення до старанного, але
«слабкого» учня є стимулом до кращого навчання здібних, але неактивних дітей.
Виставлення низької оцінки теж є
своєрідним стимулом. Але в такій ситуації вчителю слід бути дуже обережним,
оголошуючи оцінку в присутності класу. Треба передбачити можливу реакцію дитини
на такий вирок: або отримана оцінка стимулює її діяльність на більш наполегливе
та успішне опанування знань, або надовго позбавить бажання навчатися.
Але загалом оцінки мають бути
справедливими, доцільними та доречними. А наведені приклади доцільні тільки в
разі педагогіко-психологічної необхідності. І їх використовувати слід нечасто.
Отже, подолати небажання школярів
навчатися – справа нелегка. Але більшість складових цієї проблеми можна
подолати – треба тільки захотіти.
Старий інформаційно-трансляційний
підхід у викладанні вже неактуальний. Сучасний учитель має володіти мистецтвом
діалогу, емпатійним розумінням, сприйняттям внутрішнього світу учнів, бути
конкурентним (тобто правильно спілкуватись), а також духовно близьким своїм
вихованцям, адже саме духовний компонент слід вважати найбільш значущим для
освіти.
Як свідчать результати опитування
учнів, саме таких учителів цінують і поважають.
Робота з обдарованими учнями
Одним із пріоритетних напрямків
навчально-виховного процесу у школі є формування творчої особистості, розвиток
індивідуальних здібностей і таланту обдарованих школярів. Талановиті діти
завжди хочуть чогось нового, більш складного, інакше вони втратять інтерес до
предмету. Тому система їх навчання повинна відрізнятися від системи навчання
інших дітей. Вчителі-наставники, які працюють з обдарованими дітьми, активно
використовують індивідуальний підхід, що враховує в першу чергу здібності
учнів. Така робота повинна бути систематичною, особливо на перших порах, коли
необхідно закласти основи, фундамент знань. А потім – це тематичний контроль знань у рамках навчальної діяльності, обов’язкова участь обдарованих і талановитих дітей у конкурсах
різного рівня, участь в інтелектуальних іграх, предметних олімпіадах,
науково-практичних конференціях, заохочення обдарованих дітей.
Результатом роботи вчителя з
обдарованими і здібними учнями є рівень досягнень учнів у Всеукраїнських
олімпіадах.
Немає коментарів:
Дописати коментар